Дід Матвій дізнався, що скоро колодязь заkопають, і попередив, що той, хто доторкнеться до криниці, накличе біду на свою голову. І не помилився дід…

В той день дев’яносточотирьохрічний дід Матвій прийшов до своєї улюбленої криниці напитися ці лющої води. Під’їхала машина, вийшов чоловік. – Води захотілося, дід? – запитав він. Дід Матвій кивнув у відповідь. – А що, у вас в селі криниці немає, що ти сюди дійшов? – Є, звичайно. – Чому ж тоді ти так далеко за нею прийшов? – Непроста тут вода, синку.

Ну не жива ж вода тут? – Може, й вона. Вік живу, по світу погуляв, всяку воду пив, а такої ніде не зустрічав. – Так ти дід Матвій. Мені про тебе багато чого розказували. – Ну той чи не той, не знаю, а ось кличуть мене Матвій. То вірно. – А виглядаєш років на сімдесят. Молодець, дід. – Ну так це не моя заслуга. Я так думаю, мені здоров’я вода з цієї криниці додає. – Так. Приkро буде такий колодязь зарити, – почухав потилицю приїжджий. – А навіщо заривати-то? – здивувався дід. – Дорогу прокладати будемо. Швидкісну. Так що, набери води про запас, дід. Через місяць дам команду і колодязь зариють. Дід з сумом подивився на приїжджого.

Що, діду? – Тобі скільки років, синку? П’ятдесят? – П’ятдесят три. А що? – Приkро, таким молодим йти. – Куди йти? – Туди, звідки не повертаються. – Про що ти зараз кажеш, діду? – Про цей колодязь. Думаєш ти один такий спритний? Багато таких було за сотні років історії колодязя. І що примітно. Всі ті, хто віддавав команду закопати колодязь, і хто намагався руку до цього докласти і тижня не протягнули. Один за одним відправлялися на той світ. – Почекай, дід! Так тому повинні бути якісь підтверджуючі документи. Джерела, в кінці кінців. – Я тобі джерело. І не паперове, а живе. Гаразд, ніколи мені, піднявся дід Матвій з каменю. Потім повернувся до приїжджого і сказав, – я своє вже прожив. А тебе шкода, молодий ще… З тих пір пройшло два роки, а колодязь і донині стоїть.