Проходив біля магазину, а тут переді мною постала незвична картина полодої пари… в той день я пішов до дружини не з порожніми руками.

У нас не було весілля по любові, швидше за розрахунком: вона дівчина з хорошої сім’ї, я непогано заробляв. На побачення сходили три-чотири рази, а цією справою зайнялися взагалі тільки після весілля. Вже через місяць з початку відносин я покликав її заміж, вона погодилася. З тих пір пройшло більше вісімнадцяти років. У нас двоє дітей – дочка і син, своя ферма, ділянка, де ми з дружиною вирощуємо картоплю з помідорами і морквину, продаему всю цю справу і всю зиму живемо на ці гроші.

На життя вистачає. З роками ми звикли один до одного, дружина стала для мене найважливішою людиною на світі, тут і любов прийшла, але без особливої романтики, подарунків і зізнань. А навіщо нам це все? Ми люди прості, обох це влаштовує. В черговий раз я поїхав в місто продати товари з нашої ділянки. А завтра у дружини ювілей, у нас повинні будуть зібратися рідні. Дружина дала мені список речей, які потрібно купити для завтрашнього свята. Ну я і продав усе, вирішив пройтися по магазинах і помітив одну молоду парочку. Дівчина мало не благала хлопця купити їй сукню з вітрини. -Дивись, яке воно гарне, я давно мріяла про таке плаття.

У мене ж день народження. А плаття і справді була гарним. І тут я подумав: «Коли я в останній раз дарував дружині хоч якийсь подарунок. Вже й не пам’ятаю!». Я вирішив зайти в магазин жіночого одягу. Там було червоне плаття, дружина колись у такому ходила зі мною на побачення. Сукня коштувала недешево, але я купив її. Коли я подарував іменинниці подарунок, вона розплакалася від радості, засяяла. Воно того коштувало!