Чекала я поїзда як раптом побачила людину в кутку, що сидить на підлозі і тремтить. Коли підійшла ближче і побачила його обличчя, не повірила своїм очам.

Коли я навчалася в універі, мій тиждень проходив приблизно так: будні я проводила у гуртожитку, вихідні – у рідному місті з батьками. Якось я йшла по вокзалу, чекала свого поїзда. Варто зазначити, що час був досить пізній. Раптом я побачила людину, що сидить на підлозі і тремтить. Я подумала, що хтось перебрав, але щось підштовхнуло мене підійти і дізнатися, чи не потрібна йому допомога. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що це молодий хлопець. Він був на 3 роки старший за мене.

Трясся він через біль від уд арів, а уд ари йому завдали його попутники. Бідний розповів, що у купе він познайомився з чоловіками. Він уже подумав, що вони потоваришували, але помилився. Вийшовши з поїзда, ті затягли Колю (так звати хлопця) у кут, нанесли пару уд арів металевими предметами і залишили у нього тільки паспорт. Як я все зробила – не пам’ятаю, але навіть поки Коля розповідав, я вже знала, що потрібно робити. Загалом, я якимось дивом провела його до гуртожитку.

Так як мої сусідки приїжджали тільки на пари, для Колі я знайшла місце в моїй кімнаті. Я обробила йому рани, зашила порвані джинси та куртку, нагодувала його та постелила йому зручне місце. Наступного дня ми розлучилися, але ненадовго. Через тиждень я побачила Миколу, що стояв навпроти мого гуртожитку з букетом ромашок. Напевно, ми обидва тоді знали, що зустріли свою половинку. І так, весілля ми зіграли вже за 7 місяців.